Казка «Царівна-Жаба»

У давні часи жив цар, і мав він трьох синів. Коли сини підросли, покликав їх батько й мовив:
— Сини мої любі! Візьміть свої тугі луки, натягніть шовкові тятиви й випустіть стріли в різні сторони світу: де впаде стріла — там і шукайте свою суджену!

Вистрілив старший син — упала стріла на боярський двір, винесла її горда боярська дочка. Вистрілив середній син — упала стріла на двір багатого купця. А вистрілив наймолодший син, Іван-царенко — полетіла стріла далеко за дрімучий ліс і шубовснула просто в топке моховите болото.

Пішов Іван шукати свою долю. Приходить на болото, дивиться — а коло очерету сидить звичайна зелена жаба й тримає його стрілу в лапках!
Зажурився Іван:
— Як же я тебе, жабко, за дружину візьму? Люди глузуватимуть!
А жабка відповідає ніжним дівочим голосом:
— Не журися, царенку, бери мене додому, не пошкодуєш!

Справили три весілля. Захотів цар перевірити, яка невістка найкраща хазяйка. Наказав за одну ніч спекти пишний коровай. Старші невістки всю ніч крутилися, а в них тісто підгоріло. А жабка вночі скинула жаб’ячу шкіру, перетворилася на чарівну Василину Премудру, покликала вітри буйні — і до ранку випекла дивовижний коровай, розписаний золотими візерунками та квітами!

Наступного дня наказав цар виткати шовковий килим за ніч. І знову Василина виткала чарівний килим, на якому цвіли дивні сади й співали райські птахи!

Покликав цар синів із невістками на великий королівський бенкет. Старші брати приїхали з пишними дружинами, а Іван прийшов сам, сумний. Раптом загриміло небо, задвигтіла земля:
— Не бійтеся, — сказав Іван, — це моя жабка в коробчонці їде!

До ґанку підкотила золота карета, запряжена шістьма білими кіньми. І вийшла звідти Василина Премудра — така красуня, що ні в казці сказати, ні пером описати! Зорі в косах світяться, сонце в очах сяє! Усі гості оніміли від захоплення.

Поки всі танцювали, Іван-царенко потайки побіг додому, знайшов у покоях жаб’ячу шкірку та й спалив її в печі, щоб дружина назавжди залишилася людиною.

Повернулася Василина, побачила попіл і заплакала гіркими сльозами:
— Ой, Іване, що ж ти наробив! Якби почекав лише три дні — я б довіку твоєю була! А тепер шукай мене за тридев’ять земель у Кощія Безсмертного!

Обернулася вона білою лебідкою й полетіла у відчинене вікно. А Іван узув залізні чоботи, взяв залізний ціпок і вирушив у далекий небезпечний похід.

Довго блукав царенко. Допоміг старому дідусеві, врятував ведмедя, пожалів сокола, відпустив щуку в синє море. Дістався до хатинки Баби-Яги, і та розповіла йому таємницю: «Смерть Кощія — на кінці голки, голка в яйці, яйце в качці, качка в зайці, заєць у залізній скрині, а скриня схована на верхівці вікового дуба!»

Прийшов Іван до дуба. Ведмідь вивернув дуб із корінням, скриня впала й розбилася. Вискочив заєць — вовк його наздогнав! Вилетіла качка — сокіл ударив крилом, випало яйце в море! А щука дістала яйце з морського дна й принесла царенкові.

Розбив Іван яйце, дістав чарівну голку й відламав кінчик. Загинув лихий Кощій, розпалися темні чари! Зійшла Василина Премудра до свого коханого, обняла його, і повернулися вони до Києва. І жили вони довго, щасливо й радісно в мирі та безмежному коханні.