Казка «Гидке каченя»

Як хороше було за містом улітку! Золотіло дозріле жито, зеленіли луки, а в густих заростях лопуха біля старовинного маєтку стара качка сиділа на яйцях, висиджуючи потомство.

Нарешті шкаралупки затріщали, і маленькі пухнасті пташенята висунули жовті голівки: «Пі-пі-пі!» — запищали вони. Лише одне найбільше яйце ніяк не хотіло тріскатися. Нарешті луснуло й воно, і звідти викотилося велике, сіре й незграбне пташеня.

— Яке ж воно чудне й гидке! — заґелґотіли сусідські качки. Наступного дня мати вивела дітей на широкий пташиний двір. Інші птахи замість привіту почали штовхати бідне каченя, клювати його в спинку й глузувати з його незграбності. Навіть рідні братики й сестриці шипіли на нього, а господиня відштовхувала ногою від корита з зерном.

Не витримало бідолашне каченя глузувань, перелетіло через високий тин і побігло світ за очі. Довго блукало воно болотами, ховалося від мисливських собак у холодному очереті, терпіло самотність і страх.

Одного осіннього вечора з-за заростей осоки злетіла зграя дивовижних птахів. Вони були сліпучо-білі, з довгими граційними шиями й могутніми крилами. Це були благородні лебеді. Бідне сіре каченя відчуло до цих прекрасних птахів таку незбагненну любов, якої ще ніколи в житті не знало.

А потім настала люта зима. Морози скували водойми міцною кригою. Каченя мусило без упину плавати кружка, щоб вода не замерзла, але врешті-решт знесилилося й примерзло до льоду. На щастя, вранці його знайшов добрий селянин, розбив лід і відніс пташину додому відігрітися.

Але від переляку перед галасливими дітьми каченя випурхнуло у відчинені двері й знову опинилося в зимових заметах. Як воно пережило ту крижану холоднечу — годі й розказати.

Але ось пригріло тепле весняне сонечко. Заспівали жайворонки, зацвіли яблуні над водою. Каченя змахнуло крилами — і здивувалося, як легко й дужо піднялося в синє безкрає небо! Воно опустилося на тихе прозоре дзеркало озера в панському саду.

Раптом із очерету випливли троє величних білосніжних лебедів. «Вони заклюють мене за мою потворність, але краще загинути від їхніх дзьобів, ніж терпіти вічну темряву й холод!» — подумало каченя, підпливло до них і покірно схилило голову до води.

І що ж воно побачило у чистій дзеркальній гладіні озера?
Це було не незграбне сіре гидке каченя! З води на нього дивився величний, прекрасний, гордий білосніжний лебідь!

Інші лебеді ніжно торкнулися його своїми дзьобами, вітаючи в родині. Маленькі діти бігали берегом і вигукували: «Дивіться, новий лебідь прилетів! Він найкрасивіший за всіх!»
А щасливий птах розправив дужі білі крила й тихо промовив із глибини серця: «Хіба міг я мріяти про таке щастя, коли був лише беззахисним гидким каченям!»