Казка «Кіт у чоботях»

Помер старий мірошник і залишив своїм трьом синам небагатий спадок: млин, осла та кота. Старшому братові дістався млин, середньому — осел, а молодшому синові дістався лише звичайний смугастий кіт.

Зажурився молодший брат:
— Брати зможуть змолоти зерно, заробити собі на хліб, а що робити мені з котом? З’їсти його, а зі шкурки рукавиці пошити? Тоді я зовсім пропаду з голоду!

А кіт почув ці слова, підійшов, потерся об ноги та й каже людським голосом:
— Не журіться, любий господарю! Замовте мені в шевця пару гарних шкіряних чобіт, щоб по чагарниках ходити, та дайте міцний полотняний мішок — і ви побачите, що ваш спадок зовсім не такий бідний, як вам здається!

Здивувався юнак, але віддав останні монети й замовив котові чоботи. Кіт узув чоботи, закинув мішок за плечі та попрямував у ліс. Насипав у мішок висівок, причаївся в траві — і незабаром до мішка заліз дурненький жирний дикий кролик. Кіт затягнув шнурок і поніс здобич просто до королівського палацу.

Уклонився він королю й каже вишуканою мовою:
— Ваша Величносте! Мій вельмишановний господар, маркіз Карабас, наказав передати вам у дарунок цього свіжого лісового кролика!
Король зрадів дарунку і щиро подякував поважному котові.

Кілька тижнів поспіль кіт носив королю свіжу дичину від імені вигаданого «маркіза Карабаса». А одного дня кіт дізнався, що король зі своєю вродливою дочкою поїде в кареті на прогулянку берегом річки.

Прибіг кіт до господаря:
— Швидше роздягайтеся та стрибайте у воду купатися, а решту довірте мені!
Тільки-но юнак шубовснув у воду, а карета короля порівнялася з берегом, кіт як закричить щосили:
— Рятуйте! Допоможіть! Маркіз Карабас тоне!

Король визирнув у вікно, впізнав свого доброго знайомого кота в чоботях і наказав гвардійцям негайно врятувати маркіза! А кіт тим часом пожалівся королю, що злодії вкрали весь розкішний одяг маркіза, поки той купався (а насправді кіт сам сховав бідне лахміття під великим каменем).

Король наказав принести з гардероба свій найкращий велюровий костюм. Вдягнувся мірошників син — і постав таким красивим, струнким та статним лицарем, що юна королівна миттю закохалася в нього без тями!

Кіт побіг попереду карети. Бачить — косарі косять безкрайній зелений луг.
— Слухайте сюди, косарі! Зараз тут проїжджатиме король. Якщо ви не скажете йому, що цей луг належить маркізові Карабасу — вас посічуть на дрібний мак!
Під’їжджає король, питає: «Чий це чудовий луг?» А косарі в один голос: «Маркіза Карабаса!»
Далі котячі чоботи привели його до женців у пшеничному полі. І женці відповіли королю те саме.

А на пагорбі стояв величний кам’яний замок страшного Людожера-велетня, який був справжнім володарем усіх навколишніх земель і знав чаклунство. Кіт сміливо зайшов у замок:
— Вельмишановний пане Людожере! Чув я про вашу дивовижну магічну силу. Кажуть, ви можете перетворитися на будь-якого страшного звіра — лева чи слона?
— Легко! — гаркнув Людожер і миттю перекинувся на велетенського лева!
Кіт із переляку ледь не злетів на дах по водостічній трубі.

А коли Людожер повернув свою людську подобу, кіт хитро всміхнувся:
— На лева кожен велетень перетвориться. А от на крихітну істоту, скажімо, на звичайну маленьку мишку — ви, певно, перетворитися не подужаєте?
— Не подужаю?! Та дивись сюди!
Людожер гикнув — і в ту ж мить перетворився на маленьку сіру мишку, що бігала по підлозі. А коту тільки того й треба було: стрибнув, лапою притиснув — та й проковтнув мишку одним махом!

У цей час до воріт під’їхала карета монарха. Кіт у чоботях вийшов на ґанок, уклонився до самої землі:
— Ласкаво просимо, Ваша Величносте, до замку маркіза Карабаса!
Король був у захваті від такого багатства, випив доброго вина та й віддав свою дочку заміж за маркіза. А кмітливий кіт став великим вельможею й відтоді полював на мишей лише заради розваги.