Казка «Кирило Кожум’яка»

У давні княжі часи коло стародавнього Києва в глибоких ярах оселився страшний крилатий Змій. Щороку вимагав він від киян тяжкої данини: парубків та дівчат на поживу. Дійшла черга й до князівського двору — мав князь віддати Змієві свою єдину красуню-дочку.

Заплакав князь із княгинею, але мусили відвести дочку до змієвої печери. А князівна була не лише вродлива, а й кмітлива. Почала вона лагідно розпитувати Змія:

— Скажи мені, грізний володарю, чи є на всій білій землі хоч один лицар чи богатир, якого б ти боявся?
Змій розсміявся, аж скелі задрижали:
— Нікого я у світі не боюся, крім одного простого чоловіка в Києві! Живе над Дніпром ремісник Кирило Кожум’яка. Він такий сильний, що як мне сиром’ятні волові шкури — по дванадцять шкур заразом бере й розриває руками, мов пір’ячко! Тільки його сили я остерігаюся!

Почула це князівна, написала потайки записочку до батька, прив’язала шовковою ниткою під крильце своєму вірному голубкові та й випустила у віконце. Прилетів голубок до княжого палацу. Прочитав князь лист і послав бояр просити Кирила.

Прийшли бояри до Кирила в урочище на березі Дніпра. А Кирило саме шкури м’яв. Побачив пишних бояр, з несподіванки злякався й роздер відразу дванадцять шкур!
— Ой, лихо мені через вас, скільки праці зіпсували! Не піду я нікуди! — розсердився богатир.

Тоді князь зібрав маленьких дітей-сиріт з усього Києва. Прийшли дітки до Кирила, впали на колінця, плачуть і просять:
— Кириле, дядечку дорогий! Порятуй Київ, захисти нас від лютого Змія, бо пропадемо сиротами!

Побачив Кирило сльози дітей — і здригнулося його добре богатирське серце:
— Ну добре, заради маленьких діток і рідного Києва піду на бій!

Узяв Кирило триста пудів конопель, обмотався ними з ніг до голови, обмазався густо гарячою смолою, взяв у руки залізну булаву вагою в триста пудів і пішов до Дніпра.
Вийшов Змій із печери:
— А, це ти, Кожум’яко?! Думаєш мене здолати?
— Не хвалися, Змію, поміряймося силою на березі славутича-Дніпра!

Ударив Змій Кирила — смола та коноплі пом’якшили удар. А Кирило як замахнеться своєю богатирською булавою, як ударить Змія — тільки іскри з очей посипалися! Бив, бив богатир лютого ворога, доки не розтрощив йому голову на дрібні камінці!

Визволив Кирило прекрасну князівну, привів її до батька в Київ. Зраділи люди, били у дзвони, співали пісень і славили народну силу. А урочище, де жив і працював богатир, відтоді й донині кияни називають Кожум’яками.