Казка «Дюймовочка»

Жила на світі самотня жінка, яка понад усе мріяла мати маленьку донечку. Пішла вона до мудрої чаклунки, і та дала їй чарівне ячмінне зернятко. Посадила жінка зернятко в горщик, і незабаром із нього виросла чудова квітка, схожа на тюльпан.

Пелюстки розкрилися — і посеред квітки на ніжній зеленій маточці сиділа крихітна дівчинка, зростом не більше одного дюйма. Тому її й назвали Дюймовочкою.

Шкаралупка від волоського горіха була їй ліжечком, пелюстки фіалок — матрацом, а пелюстка троянди — ковдрою. Цілими днями дівчинка плавала на пелюстці тюльпана у глибокій тарілці з водою та співала пісеньки таким ніжним голосочком, якого ніхто на світі не чув.

Але одного разу вночі крізь розбиту шибку залізла стара бридка жаба. Схопила вона горіхову колисочку з сонной дівчинкою й понесла на болото: «Ква-ква! Буде гарна дружина моєму синочкові!»
Посадили Дюймовочку на широкий зелений листок латаття посеред річки, щоб не втекла. Прокинулася крихітка й гірко заплакала.

Маленькі рибки під водою почули її плач, пожаліли беззахисну дівчинку й гуртом перегризли стебло латаття. Листочок відірвався й поплив за водою швидко-швидко, далеко від бридких жаб!

Ціле літо й теплу осінь жила Дюймовочка в лісі: пила ранкову росу з квіткових келихів, їла солодкий пилок. Але надійшла люта зима. Трава пожовкла, квіти зів’яли, випав глибокий холодний сніг. Дівчинка тремтіла від морозу в тоненькому платтячку.

Ледве допленталася вона до нірки старої Польової Миші. Миша була добра, пустила крихітку погрітися, нагодувала зернятком і залишила жити в себе. Але сусід миші — багатий сліпий Кріт у чорній оксамитовій шубі — захотів узяти Дюймовочку заміж і замкнути назавжди в темному підземеллі, де ніколи не світить сонечко.

У підземному коридорі крота лежала нерухома, замерзла ластівка. Кріт байдуже пнув її ногою, а Дюймовочці стало так шкода бідної пташки! Вночі вона потайки принесла теплого моху, накрила пташку й притулилася щічкою до її пір’ячка. І раптом почула, як під крилом слабко б’ється маленьке серденько — ластівка була живою, лише дуже замерзла!

Цілу зиму Дюймовочка таємно доглядала ластівку: носила воду в пелюстці, годувала зернятками. А навесні пташка зміцніла, розправила крила, щиро подякувала своїй рятівниці й полетіла в синє сонячне небо.

Настав день весілля з кротом. Дюймовочка вийшла на поверхню востаннє попрощатися з ясним сонечком і зеленими травами.
— Прощавай, миле сонечко, прощавай! — плакала вона.

Аж раптом над головою почулося дзвінке: «Цвірінь-цвірінь!» Це була її врятована ластівка!
— Мила Дюймовочко! — мовила пташка. — Сідай скоріше мені на спинку, я віднесу тебе далеко від сліпого крота й темного підземелля в теплий край, де квіти цвітуть цілий рік!

Дюймовочка міцно прив’язалася пасочком до спинки ластівки, і пташка знялася високо над горами, лісами й синіми морями. Вони прилетіли в чудовий край, де біля біломармурового палацу росли прекрасні велетенські квіти.

Ластівка опустила дівчинку в чашечку білої квітки. І яке ж було диво: посеред квітки сидів крихітний юнак із золотою короною на голові та прозорими крильцями за плечима — король квіткових ельфів!
Побачивши милу Дюймовочку, юнак закохався в неї з першого погляду. Він надяг їй на голівку маленьку золоту корону, а ельфи подарували дівчинці пару прозорих бабкових крилець, щоб вона могла пурхати з квітки на квітку.

І стала Дюймовочка королевою ельфів, а вірна ластівка сиділа у своєму гніздечку над вікном і співала їм найкращих сонячних пісень.